Академік В. І. Вернадський

Християнство (від грецьк. christos — помазаник, Месія) зародилося в І ст. н. е. у Палестині як одна із сект іудаїзму. Це споконвічне споріднення з іудаїзмом — надзвичайно важливе для розуміння коренів християнської релігії — виявляється й у тому, що перша частина Біблії, Старий Завіт, — священна книга як іудеїв, так і християн. Друга ж частина Біблії, Новий завіт, визнається тільки християнами і є для них найголовнішою.

     Християнство як нова релігія виникло в східній частині Римської імперії і згодом розповсюдилося в усьому світі. Виникнення і поширення християнства припало на період глибокої кризи античної цивілізації, занепаду її основних цінностей. Ця релігія спочатку була вираженням протесту рабів і найбідніших прошарків населення проти рабовласницького ладу, але потім християнське вчення привабило й інші, більш заможні прошарки населення, що розчарувалися в римському суспільному устрої. В основу християнської релігії лягла віра в спокутну місію Ісуса Христа, який своєю мученицькою смертю спокутував гріхи людства.  Християнство  пропонувало своїм прихильникам шлях внутрішнього спасіння: відхід від зіпсованого, гріховного світу в себе, усередину власної особистості; грубим плотським задоволенням протиставляється суворий аскетизм, а зарозумілості й марнославству «сильних світу цього» — свідома смиренність і покірність. У залежності від способу життя, дотримання всіх релігійних канонів, віри в друге пришестя Христа кожному віддасться за заслугами: кому страшний суд, кому небесна кара, кому царство Боже.

У перших християнських громадах уже відзначалася та єдність, що простежується також у пізніший період. Члени християнських громад намагалися думати не тільки про себе, але й про долю всього світу, молитися не тільки за своє благо, але і про загальне спасіння. Членами громад ставали люди різних національностей, що визначило подальший розвиток християнства як світової релігії, яка не знає ні національних, ні мовних кордонів.

Головною особливістю християнської моралі є те, що догмати християнського віровчення вважаються незмінними, а основні норми моралі зберігають свою силу в кожному новому поколінні віруючих людей. Християнська мораль містить у собі сукупність правил, які регулюють взаємини між людьми.

Наступним кроком у розвитку поняття «церква» стала ідея її непогрішності: помилятися можуть окремі християни, але не церква. Пояснюється теза тим, що церква одержала Святий Дух від самого Христа через апостолів, які заснували перші християнські громади.

Починаючи з IV ст. християнська церква періодично збирає вище духівництво на так звані Вселенські собори. На цих соборах розроблялася і затверджувалася система віровчення, формувалися канонічні норми і богослужбові правила, визначалися способи боротьби з єресями. У християнську мораль була включена сукупність норм, що регулюють взаємини між людьми в родині, громаді, суспільстві. Такими виявилися старозавітні й євангельські заповіді й інші моральні настанови, які в сукупності й склали те, що офіційно було схвалене і назване церквою кодексом християнської моралі.

Перший Вселенський собор, що відбувся в Нікеї в 325р., прийняв християнський Символ віри — короткий звід головних догматів, що складають основу віровчення.  Християнство розвиває визрілу в іудаїзмі ідею єдиного Бога, носія абсолютної доброти, абсолютного знання й абсолютної могутності. Два центральні догмати християнства говорять про триєдність Бога і боговтілення. Відповідно до першого, внутрішнє життя божества є відношенням трьох «іпостасей»: Отця (безначальної першооснови), Сина, або Логосу (значеннєвого й оформлюючого принципу), і Святого Духа (животворящого принципу). Син «народжується» від Отця, Святий Дух «походить» від Батька. При цьому і «народження» і «походження» мають місце не в часі, тому що всі особи християнської Трійці існували завжди — «предвічні» — і рівні за достоїнством — «рівночесні».


Людина, відповідно до християнського вчення, створена «за образом і подобою» Бога. Однак гріхопадіння, вчинене першими людьми, наклало на людину пляму первородного гріха. Христос, прийнявши хресні муки і смерть, «спокутував» гріхи людей, постраждавши за весь рід людський. Тому християнство підкреслює, що страждання очищають людину, будь-які обмеження своїх бажань і пристрастей також призводять до очищення, «приймаючи свій хрест» людина може перемагати зло в собі самій і в навколишньому світі. У такий спосіб людина не просто виконує Божі заповіді, вона перетворюється, одухотворяється і стає ближчою до Бога. У цьому полягає призначення християнина, у цьому є його виправдання жертовної смерті Христа. У християнстві визнано сім таїнств — хрещення, причастя, сповідь (покаяння), церковний шлюб, миропомазання, єлеєосвячення (соборування), священство (посвята у священнослужителі).

Спочатку християнство зазнавало гоніння. Окремим віруючим довелося пройти через важкі випробування: тюремні ув’язнення і катування («сповідники») або вони були засуджені до смерті («мученики»). Ці особи почали шануватися в християнстві як святі. Згодом ідеал мученика стає в християнській етиці центральним.

   Після загибелі Візантії в 1453 р. під натиском турків-османів головним оплотом православ’я стає Русь.
      На Русі першим кроком назустріч до християнства стало хрещення Києва князем Володимиром і Новгорода Добринею. Широкому прийняттю цієї віри сприяло освоєння північних територій наприкінці XVIII ст. На хвилі переселення християнство поступово поширилося і затвердилося на всій території Русі.
     Після перемоги на Куликовому полі Русь швидко міцніла економічно й політично. У 1448 p. Собор російських архієреїв, незалежно від Константинополя, звів на кафедру митрополита Московського і всієї Русі єпископа Рязанського Іону. У такий спосіб був покладений початок автокефалії, самостійності Російської Церкви. У 1589 р. митрополит Іов став першим патріархом на Русі.
        У православ’ї дотримуються таїнств, під час яких, за вченням церкви, на віруючих сходить особлива благодать.

               Церква визнає сім таїнств.

1. Хрещення — одне із головних таїнств, що символізує прийняття людини в лоно християнської церкви. Віруючий при триразовому зануренні тіла  із закликанням Бога-Отця, і Сина, і Святого Духа отримує духовне народження.                              2. Таїнство причащання, або святої євхаристії, займає важливе місце в християнстві. Віруючі куштують так зване причастя, що складається з хліба і вина, вірячи в те, що вони вкусили тіла й крові Христової                                       3. Таїнство покаяння — визнання і каяття у своїх гріхах перед священиком, що прощає винного від імені Ісуса Христа,
4. Таїнство миропомазання — своєрідна допомога Божа, що допомагає людині зберегти душевну чистоту, отриману при хрещенні, яка зростає і зміцнюється в духовному житті. Полягає миропомазання в тому, що тіло людини змазують ароматичною олією, що і передає божественну благодать.
5. Таїнство священства має особливий сенс для християнської церкви. Це таїнство відбувається при посвяченні в духовний сан. Право здійснення цього таїнства належить тільки єпископові, тому що тільки епископ може передати тому, хто посвячується, особливого роду благодать, якою з цього моменту володітиме новий священнослужитель протягом усього свого життя.

6. Таїнство шлюбу утвердилося в християнстві одним із найостанніших (XIV ст.). Церковний шлюб — єдина істинна форма шлюбу, тобто світський шлюб церквою не визнається. Таїнство шлюбу відбувається в храмі при вінчанні, молодих настановляють на довге і щасливе спільне життя від імені Ісуса Христа.

7. Таїнство єлеє освячення (соборування) здійснюється над хворою людиною і полягає в змазуванні її тіла оливою (єлеєм), що вважається священною. Такою дією закликається до хворого благодать Божа, що зціляє від душевних і тілесних хвороб, тобто від гріхів.

Православна церква також надає великого значення святам і постам. Свята освячені в церковних календарях і, як правило, жоден день у році не проходить без того, щоб не відзначалася та або інша подія. У день  події встановлюються особливі пісні, молитви й обряди. Піст, як правило, передує великим церковним святам. Суть посту — «очищення і відновлення людської душі», приготування до важливої події релігійного життя. Великих багатоденних постів у російському православ’ї чотири: перед Великоднем, перед днем Петра і Павла, перед Успінням Богородиці й перед Різдвом Христовим.

Найбільш шановане загальнохристиянське свято — Великдень. 12 найзначніших свят православ’я: Хрешення Господнє, Стрітення, Благовіщення, Преображення, Різдво Богородиці, Введення в храм Богородиці, Успіння Богородиці, Трійця (п’ятидесятниця), Вхід Господній до Єрусалима, Вознесіння Господнє, Воздвижения хреста Господнього...

                                  Основні напрямки християнства

1.Православ'я — одне з найбільших у світі віровчень, поширене серед багатьох народів, що розмовляють різними мовами. Це один із трьох основних напрямків християнства, який історично склався, сформувався як його східна гілка. Поширене воно головним чином у країнах Східної Європи, Близького Сходу. Богословські основи православ'я сформувалися у Візантії, де воно було панівною релігією в IV—XI ст. Основою віровчення визнане Священне писання (Біблія) і Священний переказ(постанови, затверджені сімома Вселенськими соборами в IV—VIII ст.) На долю цих отців церкви випало формування основних положень віровчення. Важливе місце в будь-якій релігійній системі займає релігійний культ.Під культом мається на увазі релігійне шанування різних предметів і надприродних істот, у формі таїнств, обрядів, жертвоприносин і т. ін. Церква визнає сім таїнств.1.Хрещення2. Таїнство причащання3. Таїнство покаяння 4. Таїнство миропомазанн5. Таїнство священства6. Таїнство шлюбу7. Таїнство єлеєосвячення

2.Католицизм.Найбільш розповсюдженим християнським напрямком є католицизм. Слово «католицизм» означає — загальний, всесвітній. Слід сказати, що католицька церква завжди прагнула стати єдиною християнською церквою, що поєднує на основі католицьких догматів під верховенством Папи Римського всіх християн. Католицизм бере свій початок від невеликої римської християнської громади , першим єпископом якої, за переказом, був апостол Петро. Початок поділу християнської церкви на католицьку І православну розпочало суперництво між римськими папами і константинопольськими патріархами за верховенство в християнському світі. Основою католицького віровчення, як і всього християнства, прийняті Священне писання і Священне сказання. Однак, на відміну від православної церкви, католицька вважає Священним сказанням постанови не тільки семи перших Вселенських соборів, але й всіх наступних соборів, а крім того -папські послання і постанови.

3.Протестантизм. Протестантизм — один Із головних, поряд Із православ'ям і католицизмом,напрямків християнства. Протестантизм охоплює безліч самостійних  сповідань І церков. Історія протестантизму по-справжньому починається з виступу Мартіна Лютера (Німеччина, 1483—1546 р.) проти індульгенцій. Він першим розірвав стосунки з католицькою церквою, сформулював і відстояв основні положення протестантської церкви. Лютер виступив проти претензій католицького духівництва на контроль віри І совісті на правах посередника між людьми й Богом. У першій половині XVI ст. реформаційний рух почав швидко поширюватися за межами Німеччини, він відразу ж був підхоплений у Швейцарії, і дав поштовх до розвитку нових різновидів реформаційного руху — цвінгліанства і кальвінізму.

Соціологія

Група 31-0

Тема: Суспільство і релігія

Мета заняття:

навчальна: дати студентам знання про релігію як соціокультурний інститут, про соціологічну сутність релігії, типи релігійних вірувань, функції релігії;

виховна: виховувати гуманність, толерантне ставлення до людей різних віросповідувань, наполегливість у навчальній діяльності;

розвиваюча: розвивати мову, мислення, пам'ять, увагу, уяву, світогляд та кругозір студентів.

Тип заняття: інтерактивна лекція.

Ключові слова: релігія, соціологія релігії, соціологічні дослідження, фетишизм, тотемізм, магія, монотеїзм, політеїзм, християнство, церква, православ’я, католицизм, протестантство, іудаїзм, іслам, вчення буддизм, індуїзм, атеїзм, світський, світська держава.

Засоби навчання: роздатковий матеріал, діапроектор, анкети, реферати, 

Література: 

1.                     М. Бабій. Державна церква // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець, Ю. Шаповал та ін. – К.: Парламентське видавництво, 2011. 

2.                     М. Бабій. Соціологія релігії // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук та ін. – Київ : Абрис, 2002. – С. 601. – 742 с. 

3.                     Кислюк К. В. Релігієзнавство. – К.: Народ. укр. академія, 2007. – С. 425–464.

4.                     Лубський В. І. Релігієзнавство. – К.: Академвидав, 2002. – С. 367–381.

5.                     Черній А. М. Релігієзнавство. – К.: Академвидав, 2003. – С. 212–235.

6.                     Релігієзнавство : [навчально-методичний посібник] / автор-укладач: В. В. Білецький. — Донецьк : Східний видавничий дім, Донецьке відділення НТШ, 2012. — 220 с.

Хід заняття

І. Організаційний момент.

Привітання, робоча атмосфера, фіксація відсутніх студентів.

ІІ. Актуалізація опорних знань – фронтальна бесіда:

-         Які є соціальні інститути у суспільстві?

-         В чому полягає суть поняття «культура»?

-         Назвати структурні елементи культури.

ІІІ. Оголошення теми і мети заняття.

Тема: Суспільство і релігія.

Мета заняття: поглиблення знань про релігію як соціокультурний інститут, про соціологічну сутність релігії, типи релігійних вірувань, функції релігії.

ІV. Мотивація навчальної діяльності.

-         Ви маєте завдання провести соціологічне дослідження на тему, яка є на вашу думку найактуальнішою і проаналізувати його результати.

-         Сьогодні ми ознайомимось із результатами дослідження, проведеного студенткою вашої групи Хомишин Марією.

Презентація студентки.

Отримані висновки вимагають отримання більш глибоких знань про соціальний інститут релігії і саме поняття релігії зокрема.

V. Вивчення нового навчального матеріалу.

План лекції

1.     Визначення соціології релігії.

2.     Характеристика основних типів релігійних вірувань.

3.     Релігія і право.

4.     Основні функції соціального інституту релігії.

1.                     Визначення соціології релігії.

Релігія є об’єктом вивчення багатьох наук, кожна з яких розглядає її під своїм кутом зору, за допомогою власних специфічних методів досліджує її елементи.

Засади соціології релігії були сформовані наприкінці XIX ст. старанням філософів, соціологів Макса Вебера, Георга Зіммеля, Еміля Дюркгейма , етнографа, антрополога Броніслава Малиновського. Кожен з них висловлював власні погляди на дослідження, на сутність соціології релігії.

Соціологія релігії – це галузь релігієзнавства і соціології, що досліджує взаємодію релігії та суспільства, вплив релігії на соціальну поведінку індивідів, груп і спільнот; як галузь соціології, що вивчає релігію як соціальний інститут у взаємозв’язку з іншими соціальними інститутами в суспільстві, як соціальне явище, як важливу структурну складову суспільства.

Соціологія релігії вивчає релігійні явища в лоні суспільства, і суспільні явища в лоні релігії. Центральна тема – взаємодія релігії і суспільства.

Об’єкт – релігія.

Предмет вивчення – як релігія в цілому, так і окремі її компоненти: релігійна свідомість, релігійні культи, відносини, організації тощо.

Соціологічні дослідження релігії ґрунтуються на загальних теоретичних засадах та методології соціального пізнання, на принципах історизму.

Зокрема, важливим є питання ставлення до надання Україні томусу.

Вивчаючи елементи релігії: масову релігійну свідомість, релігійну ідеологію, віровиявлення, теологію, соціологія не вивчає адекватність відображення в ній соціальної дійсності, істинність тих чи інших віровчень, релігійних догм, наявність Бога чи потойбічного життя. Соціологів цікавить соціальна природа релігії, місце і роль у суспільстві, функції, взаємозв’язок складових, процеси і зміни, що відбуваються у релігії,  релігійна свідомість як соціальний факт, як система світосприйняття, система норм, цінностей.

Структура соціального інституту релігії: церкви, релігійні організації, об’єднання віруючих, релігійна ідеологія, релігійна свідомість тощо.

Якщо виходити з того, що релігія, як і всі явища духовного життя, є результатом психічної діяльності людини – розуму, почуття і волі, її складниками відтак виступають світорозуміння, світовідчуття і ставлення до світу. Вони й становлять три основних елементи релігії. Виділяють також четвертий структурний елемент релігії – релігійна організація, або ж ієрархія.

Релігійні ідеї та уявлення створюють концептуальний бік релігії, виражають усе, що становить релігію як суспільну та духовну категорію. Сюди належать міфи, концепції, теорії про надприродне, про Бога, а також догмати, зміст священних книг, переказів, молитов тощо.

Релігійний культ створює зовнішній бік релігії. До нього належать релігійні обряди й свята, моління, богослужіння, пости, священні амулети, ікони, талісмани, храми, капища і релігійні дії, пов'язані з ними.

Отже. Соціальний інститут релігії практично у кожному суспільстві має значний вплив на життєдіяльність і розвиток суспільства, на поведінку і життєдіяльність індивідів та груп.

2. Характеристика основних типів релігійних вірувань.

У людському суспільстві існування віри у вигляді різних віровчень можна прослідкувати з найдавніших часів.

Релігія (від лат. religio – зв'язок) – особлива система світосприйняття  та світогляду конкретної людини або групи людей, набір культурних, духовних та моральних цінностей, що обумовлюють поведінку людини.

У широкому сенсі, як суспільний інститут, релігія – це сукупність вірувань і віровчень, наявних у суспільстві. Вона включає до свого складу сукупність звичаїв, обрядів, правил життя і поведінки людей і т. д.

Вивченням релігії займається наука релігієзнавство.

Всупереч розповсюдженій думці, що релігія обов'язково передбачає віру у Бога (особу-творця), поняття «атеїзм» не повинно протиставлятися поняттю «релігія».^. Деяким релігіям (буддизм, наприклад) притаманна відсутність віри в персоніфікованого бога. Інколи такі релігії називають атеїстичними.

За даними соціологічних досліджень, розподіл населення світу (близько 7 млрд.) за приналежністю до релігії такий:

·  31,5 % з числа вірян – християни близько 2,17 млрд., зокрема римо-католиків 1050 млн., ортодоксальна східна віра 240 млн., протестанти 396 млн., англікани 70 млн., інші 275 млн.

·  23,2 % – мусульмани близько 1,6 млрд., зокрема суніти 940 млн., шиїти 120 млн.

·  14,5 % сповідують індуїзм (1033 млн.),

·  7,1 % – буддисти (488 млн.),

·  5,9 % сповідують традиційні народні релігії, зокрема, культи аборигенів Африки, Америки, Австралії, Китаю (405 млн.),

·  0,8 % – інші релігії (зокрема неоязичництво, бахаїзм, синтоїзм, таоїзм, джайнізм, сикхізм, вікка, тенриїзм) 58 млн.,

·  0,2 % – юдеї (13,85 млн.)

·  16,3 % – релігійно невизначені (в тому числі атеїсти, агностики, різні філософські течії) (1,13 млрд.), Майже три чверті (73 %) людей у світі живуть у країнах, в яких їхня релігійна група складає більшість населення. Лише близько чверті (27 %) всіх людей живуть як релігійні меншини. Немає жодної країни, де люди, які твердо ідентифікують себе з народними й традиційними віруванням б становили більшість (правда, у Японії ситуація специфічна через методологію досліджень та явище синто-буддистського синкретизму).

Існує таке поняття, як релігійна свідомість. Це сукупність образів, уявлень, почуттів та переживань, що мають своїм предметом священне, вище та істинне буття (або ж чудесне) та такі, що спрямовані до означених предметів.

У вузькому розумінні релігія – віра в існування надприродних сил, що супроводжується переконанням у здатності цих сил або сили (Бога, богів, Абсолюту, Космосу тощо) впливати на Всесвіт та на долю людей. Ця віра відбивається в думках, відчуттях і волі людини, включає в себе певний етичний кодекс, виражається в певному способі поведінки, ритуалах, за допомогою яких людина шукає схвалення та прихильності Бога або богів.

За визначенням теолога Ганса Кюнґа, релігія є соціально-індивідуально реалізованим, втіленим в традиції та спільноту відношенням до чогось, що перевищує або охоплює людину та її світ, – до якоїсь найвищої правдивої дійсності (Абсолютне, Бог, Нірвана). 

На відміну від філософії, в релігії йдеться про слово та шлях спасіння.

Види віровчень 

Мапа, що показує поширення авраамітичних (рожевий) і дгармічних (жовтий) релігій на Землі

Віровчення, як системи вірувань, часто розглядають по відношенню до віри в Бога і поділяють так:

·  єдинобожжя (монотеїстичні);

·  багатобожжя (політеїстичні);

·  безбожжя (атеїстичні).

Для монотеїзму властива віра в єдиного Бога, верховну істоту, Бога-творця.

Для політеїзму характерна віра в пантеон різних богів, кожен з яких має свою галузь впливу.

Для безбожжя характерне заперечення існування Бога і визнання світового начала, як безособової субстанції (матерія, рух, дао, дійсність, суще, буття тощо).

За походженням та світоглядними підвалинами впливові сучасні віровчення поділяються на авраамітичні та дгармічні.

Головні авраамітичні віровчення (ті, які походять від віровчення праотця Авраама): юдаїзм, християнство та іслам. Авраамітичні релігії мають спільні корені у віруваннях древніх євреїв.

Для дгармічних релігій характерна віра в цикл пере народжень, самсару та карму. Дгармічні релігії зародилися в Стародавній Індії, звідки поширилися в інші країни світу. До дгармічних релігій належать індуїзм, буддизм, джайнізм, сикхізм.

Варто звернути увагу, що в історії людського суспільства єдинобожжя, безбожжя  і багатобожжя в усі часи були тісно переплетені, що можна пояснити тим, що вони є різними способами опису сущого, навколишньої дійсності.

Найдавніші віровчення. Проторелігійність.

Найдавніші віровчення сягають часів родоплемінного ладу, коли людство для відображення і опису сущого застосовувало лише усне слово.

Такі віровчення поділяють на: фетишизм, тотемізм, анімізм, магію, міфологію.

Фетишизм – релігійне поклоніння матеріальним предметам – фетишам, яким надавали містичних та надприродних якостей.

Вірили, що можна заставити божество задовольнити бажання людини. У світових релігіях залишилися елементи фетишизму: у християнства – пошанування молей та ікон, святих місць; у мусульман – пошанування «чорного каменя»; у буддистів – священних «стоп бога».

Тотемізм – форма релігії, що виникла в ранній період родового устрою, це комплекс вірувань, міфів, обрядів, пов’язаних з уявленням про надприродний зв'язок і кровну спорідненість між певними групами людей і тотемами: рослинами, тваринами, каменями, предметами і явищами, яким поклонялися і носили його ім’я, вважаючи, що тотем їх оберігав.

Магія – чаклунські обряди і заклинання, за допомогою яких люди намагалися вплинути на інших людей, тварин, явища природи, щоб змінити їх у бажаному напрямку.

Віровчення пов'язані з національними спільнотами або національні релігії:

·  юдаїзм (хасидизм, караїмізм) (Ізраїль) — базується на концепції всюдисущого вічного Творця, чия воля та особливе ставлення до єврейського народу відбиті в Торі тобто Законі;

·  індуїзм, джайнізм, сикхізм (Індія);

·  конфуціанство, даосизм (Китай);

·  синтоїзм (Японія) – стародавня політеїстична релігія мешканців Японського архіпелагу, в основі якого лежать анімістичні, фетишистичні, тотемічні вірування всередині етнічних груп Японії.

Найпоширеніші світові віровчення. 

На відміну від національних віровчень ці віровчення призначені і запрошують до кола своїх послідовників всіх людей і народів світу.

Християнство – найпоширеніша в світі релігія з найбільшим числом вірян. Християнство виникло в середовищі юдаїзму в Палестині і поширилося спочатку в Римській імперії. Суттю християнства є віра в Ісуса Христа, якому воно завдячує своїм виникненням і назві; визнає існування Бога у Святій Трійці (Отець, Син, Дух Святий), що в особі Сина Божого Ісуса Христа втілився в людську індивідуальну природу і здійснив справу спасіння людини і світу. Засади християнства базуються на книгах Біблії;

Іслам – наймолодша з 3 світових релігій, поширена головно на Близькому Сході, Північній Африці та Південно-Східній Азії. Творцем ісламу був Магомет (VII ст.). Як абрамістична релігія іслам виходить з традицій юдаїзму і християнства, визнає Аллаха єдиним Богом, проголошує віру в страшний суд і кару й нагороду після смерті, засади ісламу викладені в Корані та суні (традиції Мугаммада);

Буддизм – найдавніша з 3 світових релігій, вчення, поширене переважно у Східній та Південно-Східній Азії. Буддизм розвинувся з етико-філософської системи, створеної Буддою в V ст. до н. е. на терені Індії; сформувався на ґрунті місцевих релігій Індійського субконтиненту, однак відкинув авторитет індуських Вед. Буддизм вимагає дотримання морального закону як шляху визволення душі з коловороту втілень і досягнення нірвани.

Дхармічні релігії: Сикхізм

Напрямки в буддизмі: тхеравада, махаяна, ваджраяна.

Напрямки в джайнізмі: шветамбари, дігамбари

Напрямки в індуїзмі: вайшнавізм, шиваїзм, шактизм, смартизм, шраута

3.     Релігія і право.

«Спільнота без релігії – це корабель без керма. Без релігії немає ладу. Тільки релігія дає сильну і тривалу підтримку державі. Дайте мені одного доброго священика, і тоді мені не потрібно сотні поліцаїв» – говорив Наполеон Бонапарт. Релігія із самого початку свого існування намагалася охоплювати своєю діяльністю всі сфери суспільно-державного життя.

Україна є світською державою.

Світська держава — держава з устроєм, де церква відокремлена від неї, і яка регулюється на основі громадянських, а не релігійних норм; рішення державних органів не можуть мати релігійного обґрунтування. Законодавство світської держави може відповідати (повністю або частково) релігійним нормам; «Світськість» визначається не наявністю суперечностей з релігійними установами, а свободою від таких. Наприклад, заборона абортів є світським рішенням, якщо це обґрунтовується загальногуманістичними міркуваннями (а точніше — медико-біологічною доцільністю), а не релігійними передумовами.

У світській державі кожна людина має право розраховувати на те, що вона зможе жити, не звертаючись до релігійних інститутів. Наприклад, укладення шлюбів і здійснення правосуддя є в ньому прерогативою держави. У світській державі послідовники всіх конфесій рівні перед законом.

Більшість мусульманських країн не відповідають критеріям світськості. Так, Іран і Саудівська Аравія офіційно є теократичними державами, в конституціях більшості арабських країн записано, що їх законодавство засноване на Корані і шаріаті, релігійна форма шлюбу є єдиною можливою. У Малайзії в останні роки відбувся відхід від світської держави (з'явилася релігійна поліція, що розглядає справи мусульман).

Із держав, де переважає мусульманське населення, світськими є, наприклад, Туреччина та Азербайджан. Крім того, бувають випадки, коли держава має державну релігію і разом з тим проголошує себе світською (Англія, Данія, Єгипет, Туніс, Бангладеш і т.д). Майже повністю релігія відділена від держави і в Ізраїлі.

Принцип світськості передбачає відокремлення держави від релігійних догм, але не означає видалення релігії з суспільного життя. Також він сприяє розмежуванню сфер впливу держави і релігійних організацій при збереженні ролі держави як основної форми організації суспільно-політичної влади.

Різні типи світських держав, існуючі в сучасному світі, є закономірним підсумком розвитку суспільства. Формування певного типу світської держави обумовлено конкретними історичними, політичними, культурними та іншими особливостями суспільної динаміки.

Релігія і держава в Україні

Відносини релігії і держави визначаються характером самої держави. Світська держава ніяким чином не контролює власних громадян у сфері релігії, керуючись Резолюцією 1556 (2002) Парламентської асамблеї Ради Європи «Релігія і зміни у Центральній і Східній Європі», що декларує невтручання держави у релігійні справи. У той же час відділення не є абсолютним, оскільки держава уповноважена втрутитись, з метою захисту прав і свобод людини і громадянина, забезпечення правопорядку та припинення розпалювання релігійної ворожнечі.

 Крім того, держава виступає нейтральним арбітром у міжконфесійних спорах, конфліктах з неідеологічних питань та формує юридичну базу для реєстрації та діяльності церковних інститутів. На законодавчому рівні держава затверджує політику віротерпимості, можливості сповідувати будь-яку релігію (або не сповідувати ніякої) у тому числі для військовослужбовців та ув'язнених. Правовий режим Церкви в Україні визначений Конституцією і деталізований іншими законодавчими актами.

В Україні Основним Законом держави закріплені релігійний плюралізм, свобода волі та совісті. Церковні організації не є підконтрольними державі, але і не мають засобів прямого впливу на органи влади, політичну ситуацію та ін. Хоча в Конституції задекларовано рівність конфесій, на законодавчому рівні підкреслено значущість православ'я для історії, культури, державності, моральності, спадкоємності традицій українського суспільства. Так, Кодекс законів про працю України визначає найзначніші православні свята: Різдво Христове, Пасха, Трійця – як святкові і неробочі дні (ст. 73).

 Але дивлячись на притаманну українському суспільству поліконфесійність та плюралізм, що проголошений у конституції та Закріплений у ст. 73: «За поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, зареєстрованих в Україні, керівництво підприємств, установ, організацій надає особам, які сповідують відповідні релігії, до трьох днів відпочинку протягом року для святкування їх великих свят з відпрацюванням за ці дні». Через секуляризацію системи права від релігійних норм, держава відокремилася від Церкви, отже уникнула подальшого впливу на правові норми, але й сама втратила можливість здійснювати державно-правовий контроль та примус у сфері церковних відносин.

Церкві надано ряд пільг, зокрема в оподаткуванні, найбільші християнські свята є державними вихідними днями, а можливість сповідувати будь-яку релігію захищена законодавчо, аж до існування статті Кримінального кодексу України «Перешкоджання здійсненню релігійного обряду» (ст 180)

Моделі державно-релігійних відносин

Держави їх взаємовідносин з релігійними організація можна поділити на три групи:

1)країни, в яких є державна церква;

2)країни, конституції яких не надають тій чи іншій релігії статусу державної, але надають особливий статус (статус традиційної) одній або декільком конфесіям чи релігіям;

3)країни, де діє принцип сепаратизму — відділення релігійних організацій від держави.

До країн, що входять в першу групу відносяться Велика Британія, Данія, Греція, Фінляндія та Швеція. Таке становище в цих країнах склалося історично, воно відображає переконання народу в благотворну дію релігії на політику і суспільну мораль.

До країн, що входять у другу групу, належать Австрія, Бельгія, Німеччина, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Португалія.

Конституції цих країн виділяють одну або кілька традиційних для держави релігійних організацій, яким віддають перевагу у співпраці в сфері культури, освіти, соціального захисту, допускають їх у збройні сили і виправні установи. Фінансові витрати традиційних релігійних організацій за цими статтями покриваються з державного бюджету, служителі культу отримують державну платню та пенсії.

До країн, що входять в третю групу, належать Нідерланди та Франція. Принцип сепаратизму, прийнятий в цих країнах, на практиці не означає рівне становище релігійних організацій. Кожна з зазначених держав враховує історичне минуле і сьогодення вплив конфесій чи релігій, розташованих на їх територіях.

Типи держав по їх відношенню до релігії і взаєминам з релігійними організаціями. За такою основою, як ставлення офіційної влади до релігії, можна виділити типи держав, тобто певним чином їх класифікувати.

З цієї точки зору виділяють:

1) світські держави;

2) держави з режимом державної церкви;

3) клерикальні держави;

4) теократичні держави.

Іноді говорять про так звані атеїстичні держави.

Світська держава — модель державно-церковних відносин, де проведено відділення церкви від держави, не існує жодної державної чи обов'язкової релігії, визнається свобода релігії та атеїзму, релігійних та антирелігійних поглядів.

Це означає, що держава і релігійні об'єднання відділені один від одного, тобто взаємно не втручаються в справи один одного.

На противагу світській державі, усталеній у Франції, США, Росії, існують держави, в яких одна з релігій визнається державною (англіканська церква у Великій Британії, юдаїзм в Ізраїлі, лютеранська церква в Скандинавських країнах, мусульманство в ісламських державах Близького та Середнього Сходу).

Таке становище склалося в цих країнах історично, воно відображає глибоке переконання народу в благотворну дію релігії на політику і суспільну мораль.

Державна церква — модель державно-церковних відносин, що надає перевагу певній конфесії. Передбачає пряме фінансування державою її інституцій і державний контроль за використанням коштів, делегування церковним структурам певних державних функцій (реєстрація новонароджених, смертей, шлюбів тощо).

Одним із прикладів можна навести Грецію, державною тут вважається православна церква. З кінця 30-х років дозвіл на побудову будь-якої неправославної споруди дає місцевий митрополит. Весь соціальний пакет гарантується державою, у школах присутня православна освіта. За характером відносин до грецької близька і італійська модель державно-церковних відносин, де понад 90 % населення католики.

Також державні церкви існують в Англії (англіканська церква), Швеції і Данії (лютеранська церква), Ірані (іслам, головним чином шиїтського напряму), Кувейті і Саудівській Аравії (іслам, головним чином сунітського напряму) тощо.

У конституціях понад 40 держав зафіксовано особливий статус певної церкви.

Клерикальної держава — це модель державно-церковних відносин, при якій церковна ієрархія через законодавчо встановлені інститути визначальним чином впливає на політику держави і всі сфери суспільного життя.

У клерикальній державі церква не тільки має державний статус і користується привілеями, але також є впливовою політичною силою.

Ідеї клерикалізму лежать в основі клерикальних партій. Ці партії можуть існувати тільки в державах або католицьких (Бельгія), або таких, де сильно поширений і відіграє помітну роль (Німеччина). Про клерикалізацію можна говорити до тих пір, поки існує рівновага протиборчих сил. Коли рівновага порушується, мова починає йти або про теократію, або про світську державу. Коли конфесія, яка прагне до з'єднання духовної та світської влади в руках релігійних лідерів, стає домінуючою силою в країні, держави слід іменувати не клерикальними, а теократичними.

Неодмінною ознакою клерикалізації є наявність зустрічного протиборчого процесу секуляризації. Різко антиклерикальне законодавство встановлене в Мексиці та Уругваї.

Передбачається, що атеїстична держава — це країна, в якій державні органи влади проводять атеїстичну пропаганду і навіть можливо переслідування вірян і священнослужителів.^[13]

До атеїстичних держав прийнято відносити СРСР та інші країни соціалістичного ладу . Крім пропаганди і атеїстичного виховання в процесі побудови соціалістичної держави застосовувалися і силові методи: репресії проти священиків і вірян, закриття і руйнування храмів. Разом з тим атеїзм і войовниче безбожництво — це не одне і те ж.

Теократія — це модель державно-церковних відносин, згідно з якою вся влада в державі зосереджена в руках глави церкви, а також її органах. Дана модель передбачає уподібнення світської влади з духовною, що регулюють функції держави та її органів, всього суспільного життя панівною релігією та її інституціями. Так як релігія займає панівне становище то вона витісняє всі інші релігійно-етичні та світоглядні концепції із суспільства. Відсутність свободи віросповідання є одним із проявів теократії.

В епоху рабовласницького ладу у таких державах як Єгипет, Вавилон, Юдейське царство, Арабський халіфат теократія проявилася у вигляді східної деспотії.

Традиційно до теократичних держав теперішнього часу можна віднести християнський Ватикан і мусульманський Іран, де на чолі публічної влади стоїть лідер духовенства.

Прикладом абсолютної теократичної монархії є Ватикан, де вся повнота влади зосереджена в руках Папи, що обирається колегією кардиналів довічно. В Ісламській Республіці Іран над світськими органами (парламентом, президентом, урядом) існує довічний керівник, що офіційно є головним політичним і духовним лідером країни.

4.     Основні функції соціального інституту релігії.

Світоглядна: релігія сповнює життя особливим сенсом, значенням, за переконанням вірян.

Компенсаторна: релігія компенсує людині її залежність від природних та соціальних катаклізмів, зменшує відчуття власної немічності, допомагає переживати важкі випробування, страх перед смертю.

Комунікативна: спілкування вірян між собою, «спілкування» із богами, янголами, душами померлих та святих

Регулятивна: усвідомлення індивідом складу певних цінностей, моральних норм, які випрацьовуються в кожній релігіозній традиції, виступають своєрідною програмою поведінки людей.

Інтегративна: допомагає людині усвідомити себе частиною єдиної релігійної спільноти, що закріплена спільними цінностями, дає можливість самоствердження людині у суспільстві, у якому такі ж самі погляди

Дезінтегруюча: релігія може бути використана для роз'єднання людей, розпалювання ворожнечі або навіть війн між різними релігіями, конфесіями або навіть всередині релігійної групи.

Політична: лідери різних спільнот та держав використовують релігію для виправдання своїх дій, об'єднання або навпаки роз'єднання людей за релігійними ознаками заради своїх політичних цілей.

Культурна: релігія сприяє поширенню культури групи-носія (писемність, іконопис, музика, етикет, мораль, філософія і т. д.)

VІ. Узагальнення та систематизація.

-         Для чого суспільству була необхідна релігія в різні часи?

VІІ. Підсумок.

Ми детально розглянули поняття релігії, зв’язку соціального інституту релігії із суспільством.

Це дасть можливість усвідомлювати себе віруючою людиною чи атеїстом поряд з іншими, з людьми інших вірувань, розуміти поведінку і переконання людей, толерантно ставитись до інших у суспільстві.

VІІІ. Домашнє завдання. Література.